ОмскАвтоСклад

Червоногусарівська сільська рада Балаклійського району

Головна

Засноване село близько 1700 року. В ХУІ  столітті для охорони південних кордонів російської держави від спустошливих набігів кримських татар на берегах Сіверського Дінця було створено сторожову службу. На ці землі переселялися люди із захоплених шляхетською Польщею правобережних українських земель. Населення не було однорідним. Козаки і селяни, позбавлені будь-якого майна, потрапляли в залежність до козацької старшини і піддавалися жорстокій експлуатації. Деякі селяни шукали місця з родючою землею і зручними природними умовами. Так з’явилися перші поселенці на території нашого села.

Можливо, що, як і Балаклію, це поселення в ХУІІ-ХУІІІ столітті було спалене. Залишились тільки попелища. А свідки тяжких битв з татарами - високі могили  серед полів -  збереглися і до цього часу.

Біля колишнього села залишився ще й хрест – великий, високий, зроблений з дерева, красиво оздоблений, пофарбований синьою фарбою. Ніхто не знав, де взявся той хрест.

На початку ХІХ століття на місці сьогоднішнього села росла густа, висока трава. Гуляли по ній зайці, лисиці, вовки, дикі кози і кабани. Ця місцевість з родючою землею стала привертати увагу бідних жителів Балаклії. І ось недалеко від лісу з’явилася будівля лісника Костенка. Потім декому ще сподобався простір степу, ліс, річка. Сюди поселяються Флівненко, Стойка, Малик зі своїми сім’ями. 

Курдуман Михайло, залишившись сиротою, поблукавши по наймах, пішов теж шукати кращої долі, недалеко від Балаклії в степу побачив три хати і вирішив залишитися. Побудував хату з очерету, зайняв собі землю і почав господарювати. Цей чоловік розповідав своїм онукам (а він був письменним і цікавився історією), що свою хату він ставив на попелищі.

І от  уже в ХІХ столітті село почало знову жити, розширюватись. Все менше і менше залишилось незайнятих місць. Поселенці зайняли 280 га землі. Вони були вільними людьми, казенними. Займалися скотарством та сільським господарством. 

Всі жителі виконували церковні обряди, але церкви в селі не було. Поселенці ходили до хреста, там правили молебні, святили поле, хліба, щоб був дощ і великий урожай. Село своє назвали Хрестами. Ця назва села  існувала до 1920 року.

У грізні роки громадянської війни з балаклійців були сформовані військові підрозділи, які згодом реорганізовані в Червоногусарівську кавалерійську бригаду. Ця бригада була розквартирована в селі Хрести. В боях з військами Врангеля, бандами Махна та різної масті  отаманами вона вкрила себе невмирущою славою.

І, як пам’ятник воїнам цієї легендарної бригади, з кожним днем стало розквітати село Червона Гусарівка, що виросло з невеличкого хутора Хрести.

У 1925 році в селі було організовано  ТСОЗ, який в 1926 році перетворився в комуну, а в 1930  році – в першу артіль. У 1931 році був створений колгосп. У 1933 році добудована семирічна школа, яка раніше була трирічною та існувала з 1909 року.

До Великої Вітчизняної війни вільний час молодь проводила в сільбуді. Була в селі  і хата-читальня, в якій знаходилось небагато книжок.

Під час Великої Вітчизняної війни половина жителів села була евакуйована у міста і села, не захоплені німцями. Інших селян фашисти при відступі вигнали в сусідній Петрівський район.

Історія свідчить: “Радянська армія, успішно розвиваючи наступ, оволоділа Харковом і з боями йшла на захід. У цей час німці зосередили на вузькій ділянці фронту 30 дивізій і перейшли в контрнаступ, знову оволодівши Харковом, Лозовою, з метою прорватись через Сіверський Донець. В напрямку на Балаклію наступала 17 танкова дивізія ворога. Але на її шляху стали бійці 993 полку 263 дивізії. Два задонецьких села  - Червона Гусарівка і  Криничне – стали для фашистів смертельним рубежем”.

У 1943 році наші доблесні війська визволили село. Населення повернулося до домівок, але на місці хат та інших будівель стояли тільки розвалені печі. Жителі Червоної Гусарівки приступили до мирної праці. На місці глиняних  хат виросло село цегляне з білими і червоними дахами; гордо піднявся найкрасивіший будинок – двоповерхова восьмирічна школа. Приваблював до себе вогнями і музикою  новий  великий будинок культури.

На полях господарювала техніка. Дві тракторні бригади мав колгосп, який вважався кращим в районі.

На жаль, відійшли в минуле ті часи, коли червоногусарівці були об’єднані в єдиний, згуртований трудовий колектив, коли село гриміло своєю славою,  найкращими врожаями зернових, овочевих та баштанних культур, високими надоями найсмачнішого в районі молока. А багато односельців за самовіддану працю удостоєні урядових нагород.

Минають часи, змінює своє обличчя  Червона Гусарівка. Пройдемось центральною вулицею сучасного села. Вздовж асфальтованої дороги обіруч розташувалися добротні сучасні будинки,  обсаджені садками, уквітчані клумбами айстр, майорців, жоржин, троянд. Вишикувалися вдовж дороги високі тополі, клени, дуби, ніби вітають гостей і запрошують у тінь своїх крислатих крон.

У центрі села  - двоповерхова  красуня-школа, яка потопає в буйній зелені дерев, у яскравому мерехтінні квітів. У дворі – фонтан, з якого б’є живе джерельце води, струменить, звеселяє життя учнів. Школа – це улюблене місце і дітей, і молоді, і старшого покоління, бо тут відбуваються всі цікаві події в селі: свята, зустрічі, конкурси, змагання. Тут плекають кращий цвіт нації. Зі стін нашої школи вийшли  в самостійне життя вчені, інженери, педагоги, письменники, хлібороби.

 Навпроти школи – прекрасний березовий парк - окраса села. Стрункі світлокорі деревця немов перешіптуються, тріпочучи маленькими ніжними листочками. Природа наповнює душу спокоєм, ніжністю, навіває мрійливий настрій.

Через парк пролягла алея, що веде до пам’ятника Невідомому солдату. На п’єдесталі – висока постать воїна-визволителя. У накинутій на плечах плащ-палатці, у запилених чоботях пройшов солдат нелегкий шлях визволення рідної землі. У суворій задумі схилив голову воїн, сумує за загиблими товаришами. В руках стискає автомат – він готовий боротися за мир і щастя на землі.

Пройдемо трохи далі і побачимо приміщення сільської ради, пошту, медпункт, магазини. Центр села  добудовується, осучаснюється.  А праворуч – у пишній зелені дерев потопає будинок культури. 

Повернемо ліворуч униз – ця дорога приведе нас до наймальовничішого, найулюбленішого місця відпочинку як моїх земляків, так і гостей. Ген-ген розкинулись луки з шовковистою травою, різнобарв’ям  польових квітів, а за ними тихо несе воду річка Сіверський Донець, звиваючись між похилими берегами. Особливо гамірно і весело тут влітку, коли плюскочеться дітвора, милується надзвичайної краси краєвидами.